Згідно з давньою українською традицією, дівчина, що виходила заміж, приносила в новостворену сім’ю майновий внесок. Часто це був одяг, який впродовж років виготовлявся всіма жінками її родини. Ця традиція продовжувалась століттями навіть у найважчі часи.

З початком повномасштабного вторгнення росії, українці масово кинулися обороняти власну державу. Одним із найбільш масових зайнять стало плетіння маскувальних сіток. Спершу основним матеріалом для них був одяг, який люди зносили, аби розрізати і сплести у єдине полотно. Цей процес я сприймаю як своєрідне відродження традиції посагу – символічний акт самопожертви індивідуального на захист спільного.

У проєкті «Посаг» розглядається проблема травматичного досвіду війни, прагнення повернути втрачене, пережити травму, буквально розплести, пересортувати і знову зшити скалічену реальність. Тому клаптик за клаптиком створення сітки відтворюється у зворотному порядку – до сукні. Проте неможливість відновити втрачені частини, тобто забути травматичний досвід, призводить до заміщення, створення чогось зовсім іншого, яким може бути лише майбутнє. Цей процес виконують своєрідні мойри – жінки трьох поколінь однієї родини, що відтворюють забуту традицію спільного шиття весільного подарунку.

Експозиція «Посагу» зображає руки трьох жінок, що безперервно працюють над трьома процесами. По центрі знаходиться готова сукня як результат пережитої травми, неприглядний, але щирий дар завтрашньому поколінню.

Проєкт вперше було експоновано у Центрі сучасного мистецтва М17, м. Київ.

#NEIVANMADE